… система навчення, у якій немає “пані”, яка контролює на кожному кроці, але самостійно потрібно прочитати сто сторінок на тиждень, добре готує до самостійності під час навчання у вищих навчальних закладах…
… Ця школа повинна бути “багатокультурна”, що означає, що ми осмислюватимемо самі поняття — культура, культурна ідентичність. Я бачала занадто багато проектів, у назві яких було своло “багатокультурність”, і які небезпечно наближались до суто зовнішніх виявів…
… ніхто не стане для них авторитетом лише тому, що має формальний авторитет. Цей хтось повинен їх у цьому переконати…
Про новий метод навчання, який є не лише ідеєю, але діє в одному з ліцеїв, розповідають Пьотр Лясковскі (директор) і Анна Дзєжговська (вчитель історії):
Нащодень
Пьотр Лясковський, директор Багатокультурного Гуманітарного Ліцею ім. Яцека Куроня у Варшаві: Коли ми створювали цю школу, ми дійшли до висновку, що це повинна бути школа свободомислення, де ми відмовимось від різноманітних формальних авторитетів, спроб натиску безпосередньо на учнів, від чіткої ієрархії, щоб осягнути дуже особисого ставлення до наших учнів та довірити їм же справу їхньої освіти. „Немає ніякої пані” — це мотто, яке досить добре показує, що саме ми маємо на увазі. Немає пані, яка скаже, що потрібно робити, яка накричить, поставить оцінку. Немає дзвінків. Звичайно, уроки починаються у визначеній годині і о визначеній годині завершуються. І якщо наші учні без проблем запам’ятовують, коли закінчуються уроки, часом не без зусиль пригадують, коли вони повинні розпочатись [сміх]. Це школа, у якій немає вчительського кабінету, а кабінет директора — це підсобка, до якої на перерву приходять усі. Там і комп’ютери, і кава. У цьому випадку немає чіткого поділу на вчителів та учнів. Якщо є кава, то вона спільна вчительсько-учнівська, комп’ютери так само вчительсько-учнівські.
Це не велика школа – тепер там біля семидесяти учнів; згідно з задумом їх має бути більше ста. Отож це також певною мірою науковий колектив — адже ми не лише бачимося з нашими учнями на уроках, але разом робимо багато інших речей. Звичайно, ми можемо нервуватись, коли запитуємо, хто зробив домашнє завдання і буває, що ніхто. Це нервує особливо тих людей, які вийшли із нормальної, традиційної системи освіти і звикли до чітких меж – відомо, що дозволено, а чого ні, відомо, що є оцінки, що якщо хтось є добрим учнем, то отримує п’ятірки, якщо поганим – двійки. А тут — нічого, немає навіть оцінок. Звичайно, є певні рамки – відомо, чого не можна робити, але таких речей є, можливо, три, і вони кожному під силу.
ІНДИВІДУАЛІЗМ
Пьотр: Ми можемо задавати собі питання – наскільки такий тип школи повинен бути формуючим, а на скільки повинен бути простором, де людина отримує свободу розвитку і використовує цю свободу, якщо захоче.
І я б хотів залишитись на “індивідуалістичній” позиції, виходячи із принципу, що школа повинна передовсім не заважати. Одночасно ми не хотіли б повторити помилки багатьох вільнолюбивих шкіл з кінця дев’ятнадцятого і двадцятого століть, котрі мали (або досі мають) дуже приємний „клімат свободи”, але там абсолютно нічого не відбувається. Тут є виклики, ми ясно ставимо справу – ми розраховуємо на учнів як на наших інтелектуальних партнерів. Ми не зустрічаємося тут лише для того, щоб випити кави і потеревенити ні про що. Нам краще теревенитиметься, якщо вони прочитають Канта. Якщо ж ні, то може краще нам попрощатись, тому що вони втратять три роки, а ми будемо нервуватись. І ця система діє – наші учні мають безліч роботи, але ми намагаємося, щоб вони відчували, що це їм щось дає. Вони повинні щось зробити не тому, що бояться, що хтось на них накричить, а тому, що це чудова пригода.
Анна Дзэжговська, викладач Багатокультурного Гуманітарного Ліцею ім. Яцека Куроня у Варшаві: Наприклад, якщо у нас є група із поглибленим вивченням історії, то ми проводимо заняття разом із Пьотром. Учні є свідками наших суперечок і дискусій. Можна помітити, що нам це теж до вподоби. Ми не приходимо і не розповідаємо якихось абстракцій про Французьку Революцію лише тому, що вони повинні здати екзамен зрілості, але тому, що нас це настільки цікавить, що ми готові за це посваритись.
Повертаючись до індивідуалізму — наші учні справді відповідальні за себе. Вони не потребують режисерів власного життя. Ми докладаємо зусиль, щоб вони мали можливість взяти те, що хочуть — і вони беруть дуже багато. Одночасно переконлива більшість це індивідуалісти, сильні особистості, люди, які мають власну точку зору… на межі соціопатії [сміх]. Вони в основному неохоче беруться за командні завдання. Вони можуть зробити дуже багато, але хотіли б робити це самі. Це, звичайно, не стосується усіх. Така модель школи притягує власне людей такого типу. У великій школі досягнення анонімності дуже просте – з усіма позитивними та негативними наслідками. У меншій шкільній спільноті, де кожен знайомий із кожним, треба вибудувати свою систему захисту — щоб не збожеволіти від цього колективізму.
Це не егоїсти, яких не цікавить нічого у світі, крім них самих – вони включаються, скажімо, „акційно”. Можуть підготувати якусь акцію, але будуть найщасливішими, якщо зможуть сісти на самоті і щось почитати, або поговирити з друзями. Це не той тип людей, які будуть сильними лідерами у середовищі, не думаю, що ми виховуємо таких людей. Отож з’являється питання, наскільки ми можемо їх заохочувати, а на скільки просто змушувати до різноманітної суспільної діяльності.
СУСПІЛЬНА АКТИВНІСТЬ
Аня: Якщо йдеться про підхід до суспільної діяльності у нашій школі, я стою на іншому полюсі. Невипадково ви назвали її ім’ям Яцека Куроня. Для кожного із нас він був важливим вчителем, мислителем, педагогом. Те, що нас об’єднує, щодо чого ми усі погоджуємось, це те, що Яцек називав „правом найменшого”. У кожному соспільстві є людина, яка на даний момент є чомусь найслабша. Варто створити їй такі умови, щоб вона могла у якійсь ділянці перестати бути найменшою, найслабшою. Яцек завжди підкреслював спільну роботу, яку сьогодні називають проектною. Обирається завдання, яке буде справді привабливим для всієї команди, а праця розподіляється таким чином, щоб для кожної людини, у тому числі тої “найменшої” було якесь завдання, щоб для кожного його простір був відповідним до його можливостей і обмежень.
Головна вісь суперечок між нами, а, конкретніше, інше акцентування, полягає у тому, що я переконана, що можна цей учнівський індивідуалізм поєднати з суспільною діяльністю, спільним плануванням праці, спільним прийняттям рішень. Я маю враження, що люди найбільше вчаться через діяльність. Змагання з реальністю, сутички із нею це урок, який показує нам наші власні можливості.
На заняттях інакше читається Платон, якщо є власний педагогічний досвід і у зв’язку із цим зрозуміло, про який біль говорить ця людина, а зовсім інакше, якщо такого досвіду немає і усе сприймається виключно як певний теоретичний опис реальності. Ми намагаємося приблизити їм те, що читаємо на уроках, через використання їхнього досвіду. Ми хочемо показати, що гуманістика, якою ми займаємося, може знадобитись не лише, коли хтось стане професором університету, абсолютно ізольованим від реальності, але в принципі потрібна людям.
Мій „колективізм” полягає у тому, що мені надзвичайно подобається ідея Яцека – спільне виконання завдань важливих для кожного, яка взагалі не заважає індивідуалізмові, а навіть підтримує його.
Пьотр: Тут Аня має рацію – ця суперечка існує, але вона не веде до поділу чи глибоких конфліктів. Це якось доповнюється. У нас є такі вчителі (до цієї групи я відношу також себе), які роблять ставку на начала ерудиції. Але є у нас і такі, котрі кладуть акцент на суспільну діяльність, різні уміння. Ми повинні визнати, що наші діти не підводять. Коли було “біле містечно” (Місце протесту медсестер у Варшаві з 19 червня 2007 по 15 липня 2007, під будинком Кабінету Міністрів, після цього, як прем’єр міністр не погодився з ними зустрітись для обговорення підвищення зарплат та реформи системи охорони здоров’я) у Варшаві, вони сумлінно їздили, зробили опитування, купили те, що потрібно. Вони навіть вигадали спочатку поїхати і запитати у жіночок з містечка, що їм потрібно, а потім вже це купити [сміх].
Аня: Найсмішніше те, що однією з найбільш активних осіб був учень, який нащодень намагається нам показати, що він ніколи у житті не візьме участі у жодній командній роботі, ніколи — і щоб ми від нього відчепились.
Пьотр: У нас є такі учні. Є дівчинка, моя улюблениця, яка взагалі не приходить на уроки – приходить до школи, сідає у кутку і читає книжки. Якщо вже вона змушена йти на урок, то йде на нього, але також читає свою книжку, що нервує вчителя [сміх]. Ця учениця один раз у житті взяла участь у суспільній активності, дуже результативній. Організувала соціальний рух проти проекту з ЛіСу. І тепер усі називають її La Passionaria, тому що вона виголосила пасіонуючу, палку промову до своїх друзів.
ПІСЛЯ ЗАВЕРШЕННЯ ШКОЛИ
Аня: Ми самі були учнями подібної школи. Після її закінчення ми пішли на державне навчання і раптом виявилось, що все не таке прекрасне, як нам здавалось. Зіткнення було дуже болісним. Це один із закидів, який висувають школам такого типу. Водночас це свідчить про те, що не можна абсолютно оминути суспільну діяльність. У мене є враження, що тоді, коли вони беруться за якусь діяльність поза школою, вони зіткнуться якимось чином із реальністю кілька разів, і шок після закінчення школи буде менший.
Аня: Випускники моєї школи чи учні цієї, у якій ми тепер викладаємо, ніколи ме мали проблем із публічним задаванням питань, участю у дискусіях, вони дуже відкриті. Тому я вважаю, що зіткнення із університетом може бути болючим, однак для університету [сміх].
Пьотр: Певний час тому у нас була „трійка Гєртиха”. Це виглядає так: хтось із кураторію освіти і хтось з поліції окремо екзаменує, спочатку учнів, потім вчителів і опрацьовані результати представляє директорові. Екзаменують, використовуючи спеціальну анкету. Питають, наприклад “Чи ти почуваєшся безпечно у школі?”, можна відповісти так чи ні. І одразу після цього, з автомату: „Що можна зробити, щоб ти почував себе безпечно?”
Після цього всього поліцейський зі сльозами на очах сказав, що обійшов вже багато шкіл, але ніколи раніше не зустрівся з такою привітною, відкритою молоддю. Він був справді розчулений. Я тоді подумав, що наші учні повели себе згідно з духом свого патрона. Яцек говорив, що завжди потрібно вміти відділити людину від функфії. Якби вони знехтували людьми, це була б поразка всього проекту. Атмосфера навкого діяльності Гєртиха, ці нещасні „трійки”, простота, з якою можна було б це висміяти, показати тому дядьку у формі, що ми про нього думаємо, що він може, була величезна. Те, що вони зробили, було чудове.
ГРОШІ
Пьотр: Школа платна – інакше ми не могли б утриматися. Але у нас достатньо розвинуте щось, що часом називають суспільною коедукацією. З одного боку є набір місць, які можуть існувати без оплати. З іншого — у нас є система стипендій, єдиною передумовою яких є економічна ситуація; результати у навчанні не мають жодного значення. Я щедро користуюсь з можливості звільнення від оплати — тобто порушую ліміт.
Аня: Загалом, правило таке, що ніхто не може покинути школу або не поїхати на екскурсію через відсутність грошей. Батьки це знають і приймають, тому якщо вони відважуються на дорогу екскурсію, кошти виїзду тих, котрі не можуть заплатити, будуть поділені між тими, хто може.
БАГАТОКУЛЬТУРНІСТЬ
Пьотр: Ми належимо до комплексу шкіл із гімназією, тому частину дітей із інших культурних середовищ просто “успадковуємо”. Інформація про нас розходиться по місту, а часом буває так, що діти у нормальних школах псують школі рейтинг, тому що гірше здають кінцеві екзамени, які є основою оцінки роботи системних шкіл. Тому така школа частіше всього скаже цим учням “прощавайте”. Таким чином до нас потрапляють діти політичних і економічних біженців.
Ми намагаємося не потрапити у пастку філантропії у поганому розумінні – тому ми не знижуємо вимог тому, що у когось є проблеми із мовою. У такій ситуації ми просто більше працюємо з такими учнями. Наприклад, один із наших учнів, чеченець, має жахливу травму пов’язану із війною, а потім з нелегальним переїздом. Він перетинав Буг через понтонний міст і впав у воду. У січні. Це диво, що він вижив. І тут нашим завданням є знайти психолога, якось переконати його до співпраці з нами, а у тому ж часі не утвердити його в переконанні, що якщо він має цілком реальну травму, він може взяти у житті все і звільнений із обов’язку участі у будь-якій діяльності. Він також у певному сенсі повинен повернути собі гідність. Йдеться про те, щоб ці люди віднайшли власну гідність у власних очах, щоб мали відчуття контролю над власним життям.
Школа абсолютно простацька – у нас немає релігії. Жодної. У нас немає ніяких релігійних свят — ні Хонукі, ні Рамадану, немає вертепів. Звичайно, кожен звільняється від уроків тоді, коли випадають його свята. Однак ми відходимо від ренесансних принципів про розумові основи міжлюдських стосунків – це означає, що при повнії повазі до ідентичності та національної чи релігійної суверенності нашх учнів, маємо право вимагати від них дотримання певної бази. До такої бази належить, зокрема, філософія прав людини.
Аня: Те, що школа повинна бути “багатокультурною” означає, що ми осмислюємо самі поняття – культура, культурна ідентичність. Я бачила занадто багато проектів, у назві яких було слово “багатокультурність”, а які працювали лише над зовнішнім — наприклад народним мистецтвом. Ми б хотіли цього уникнути – тому у школі немає ялинки, щоб не говорити про культуру і культурну ідентичність на такому рівні. Ми не ствоюємо ілюзій, що якщо одного тижня ми приготуємо єврейську їжу, а наступного зробимо Свят-вечір, глибоко познайомимось із тією культурою.
Пьотр: Крім того, ми всі віримо, що людина не просто керується культурою. Отож культура є об’єктом певного вибору і певної конструкції, а не сталим елементом ідентичності.
Зустріч відбулась 17 січня у Чорному Залі Театру NN.
Вибір і опрацювання – ОЛЯ ГУЛІНСЬКА
